Постмодерний неоцинізм, його жерці, раби та жертви - Сучасність - Культура - Цікаві статті - Таємна сторінка
Субота
10.12.2016
10:48
 
Таємна сторінка
 
Вітаю Вас Гость | RSS Головна | Цікаві статті | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії каталога
Сучасність [4]
Історія [2]
Наше опитування
Оцініть сторінку
Всього відповідей: 203
Головна » Статті » Культура » Сучасність

Постмодерний неоцинізм, його жерці, раби та жертви
 
Безпосереднім стимулом для оцінки явища українського постмодернізму стала актуалізація цього явища на шпальтах українських видань. Зокрема у газеті «День». Ось, наприклад, можна прочитати інтерв’ю із Сергієм Жаданом («Цілком можливий рімейк «махновщини»...», 17.11.2007 р.), густо ілюстроване шматками текстів цього плодючого харківського автора, який, щоб висловити свої не завжди банальні спостереження, неспроможний чомусь уникнути інтелектуальних лексем «жопа», «...ня», «наї...» тощо. А ось інший твір. Вельми цікавою, злободенною вийшла критична стаття у Назарія Назарова «Бурлеск. Буфонада. Балаганчик...» (2.11.2007 р.), присвячена постмодерній презентації. При цьому пригадалася й інформація про те, що у провінційних центрах, зокрема в університетах, відбуваються зустрічі викладачів, студентства і місцевої громади із письменником Юрієм Андруховичем. Ситуація довкола цих зустрічей на прикладі Дрогобича, поведінка гостя, його ідеологія спонукали автора цих рядків запропонувати небайдужому читачеві декілька думок ширшого характеру.

На початку 90-х років минулого століття чимало відомих людей застерігали супроти новітнього чортополоху «антикультури», котрий пишно зріс під шумок боротьби з російським колоніальним режимом. На жаль, антикультура з усіма своїми різновидами — антирелігією, антиполітикою, антимистецтвом, антинаукою, антимораллю тощо — міцно вкорінилася в українській постімперській дійсності, наслідуючи гірші зразки минулого радянського та новітнього демоліберального, глобалізованого світу і часто переважаючи власне культурні галузі. Типовим прикладом цього може бути не лише переважно байдужа до сьогоденних українських питань політика «держави Україна», а й псевдонаукова діяльність низки гуманітаріїв, діяльність, котру Ліна Костенко окреслила як «десакралізація» («Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала»). Інший український класик-шістдесятник Валерій Шевчук характеризує творчість цих людей науки як «політичне антиукраїнське літературознавство» й зазначає наступне: «Ударів найбільше падає на Т. Шевченка, тут управляється Дж.Грабовіч, О. Забужко, якийсь герострат О. Бузина (на вульгарному рівні), Б. Сушинський та ін. Побивається М. Коцюбинський й український модернізм, Леся Українка, О. Кобилянська, І. Франко тощо — тобто йде активне знеславлення головних світочів українства. То що це, погляди? Та ж ні, цілком політична акція (курсив наш. — Авт. ), і складається враження, що це чітко спрограмована кампанія, духовна війна проти України».

Не став винятком у цьому антикультурному процесі й такий різновид культури та мистецтва, як художня література. Якщо культура, на думку більшості філософів, — це комплекс національно-духовних цінностей, то, відповідно, антикультура — це комплекс цінностей антинаціональних, антидуховних. Якщо культура творить людину (як національну особистість), культивуючи людяність, то антикультура людину вбиває, нівелюючи категорію людяного. Це, на жаль, прямо стосується більшої частини новітньої письмової продукції, котра урочисто проголошує себе «сучасною українською літературою», однак насправді, як видається, є її протилежністю. Головним новітнім методом створення цієї так званої літератури став запозичений із Заходу постмодернізм. Той постмодернізм, який об’єктивні дослідники вже давно охарактеризували як політичну настанову у сфері культури, як фетишизацію лібералізму (С. Квіт). Складовими постмодерної творчості — епохи «неоцинізму», за Л. Костенко, — стають імітація, гіпертрофована цитатність, постійна іронія (але переважно чомусь з приводу традиційних цінностей), руйнування етичних, естетичних, релігійних тощо норм, вульгарність, агресивність, попса, блатняк, необмежений егоїзм, запрограмований еклектизм, утвердження релятивізму, оспівування німфоманії, сексуальних патологій, порнографії, насильства, наркоманії та ін. Усе це витворює, за влучним висловом молодого критика Дмитра Дроздовського, «антиестетику пристосуванства» чи «антилітературу українського постмодерну», міцно базовану на утвердженні обездуховлювальних, денаціоналізуючих, космополітичних цінностей західного лібералізму. Колоніальну літературу схожого антинаціонального типу, хоча із іншим ідеологічним знаком, утверджувала у сфері красного письменства Комуністична партія СРСР за допомогою іншого політичного методу — соцреалізму.

Яскравим прикладом постмодерної творчості може бути письмо Юрія Андруховича, до речі, одного із основних представників групи інтелектуалів, підтримуваних та фінансованих згадуваним вище гарвардським професором-десакралізатором Г. Грабовичем. Саме з цим автором доволі часто відбуваються зустрічі, зокрема в українських університетах. Загалом творчість Ю. Андруховича далеко не однозначна. Починав він ще у 80-х, активно експериментуючи у модерних й авангардних стилях, протиставляючи себе в такий спосіб московській колоніальній естетиці. На той час це мало якесь якщо не літературне, то принаймні політичне чи моральне виправдання, і частина цієї творчості (переважно поезія та армійська проза) зберегла художню вартість і досі. У наші дні інколи натрапляємо на окремі цікаві публіцистичні статті та есе цього безумовно талановитого автора, в яких він опонує російському колоніалізму та його спадщині, критикує окремі глобалізаційні процеси, доволі своєрідно й нечасто, але намагається промовляти на захист української ідентичності. Дуже шкода, що таких статей та есе обмаль і чомусь не про них ідеться на зустрічах із громадськістю. Натомість домінують у спадщині Андруховича поетичні та прозові тексти виразно постмодерного спрямування. Ними й тішить місцеву публіку автор.

Особливо цікавим та промовистим («коронним номером» імпрез) стає текст під назвою «Bad company» (тобто «Погана компанія»), в якому представлено новітнє шляхетне бачення української класичної літератури, де Тарас Шевченко (у тексті дружньо — «Тарас») охарактеризований як «пияк і шланг», Григорій Сковорода («Грицько») — як «педераст», Іван Котляревський («Іван») — як «бонвіван, франкмасон, фармазон», Пантелеймон Куліш («Панько») — як «графоман», Марко Вовчок («Марко») — як «гермафродит», Панас Мирний («Панас») — як «мудодзвін», Борис Грінченко («Борис») — як «буквоїд», Іван Франко («Якович») — як «атеїст кінчений», Леся Українка та Ольга Кобилянська («Леська й Олька») — як «лесбіянки» та ін. Можна тільки подивуватися, що шановний автор, розігрівши такими текстами глядачів, чомусь вирішує обійтися без ширших цитат з котрогось із своїх п’яти романів. Наприклад, з останнього під назвою «Таємниця» (2007) (справжня таємниця, чому ці подані у вигляді інтерв’ю мемуари названо романом, але то для кандидата філологічних наук, яким за сумісництвом є шановний Андрухович, не надто важливо) можна було б зацитувати уривки, де не завжди нігілістичну думку чи часті порнографічні описи виражають понад півтори сотні матів (чомусь переважно російських) та вульгаризмів. Колись, ще у вісімдесятих, згадується у тій самій «Таємниці», непоступливий щодо режиму автор зняв за порадою редакторів дратівливу для атеїстичного вуха лексему «янгол», готуючи до друку збірку віршів. Складається враження, що тепер нонконформістська спрямованість автора дещо змінюється: замість вилучати нормативні слова, він вставляє не зовсім нормативні, щоправда, невідомо, чи то за наказом на диво вихованих українолюбивих редакторів, чи то за покликом власної «центрально-східно-європейської» совісті.

Типово антиукраїнські й антимистецькі (за Вал. Шевчуком) випади пана Андруховича, наприклад, супроти українських класиків (західних він рідко наважується зачіпати, переважно хвалить), добре охарактеризував відомий український поет та дослідник Богдан Бойчук. Він зазначив, зокрема, що зацитований вище «Bad company» є звичайною «публіцистикою в стовпчик» («Верлібру там нема, бо верлібр — це поезія»), змістом якої стає «нецікаве й нудне стягання класиків під ноги». Антилітературну сутність більшої частини творчості Андруховича не рятує той факт, що її активно перекладають і популяризують (переважно ліберальні космополітичні інтелектуали) на Заході. Як слушно з цього приводу зауважив відомий австрійський дослідник Ервін Шаргаф (Чарґаф), «чим бездарніший поет, тим легше його перекласти іншими мовами». До речі, як відзначають фахівці, адекватно перекладати Шевченка надзвичайно складно.

Характерно, що серед присутніх на зустрічах викладачів чимало трапляється й фахівців-літературознавців та студентів-філологів, однак не завжди їм вдається активно проявити наукову критичну свідомість. А це, мабуть, не так вже й складно: у дотепний і швидкий спосіб, через низку нескладних запитань змусити вельмишановного гостя виявити не лише свою літературну обмеженість та егоїзм, а й типово постмодерну невихованість та політичну заангажованість. (У Дрогобичі це вдалося зробити одному професорові-філологові, щоправда, лінгвісту). Виявити, мабуть, те, що академік І. Дзюба назвав «демократичним нігілізмом», професор І. Денисюк «необільшовизмом», а Вал. Шевчук «антиукраїнством» — «ворожістю до національних вартостей».

Загалом піарні статті, інтерв’ю та зустрічі провідних постмодерністів спонукають не лише до розмірковувань, а й до низки запитань.

Запитання перше. Звичайно, не кожному дано зробити мудре спостереження, яке здійснив свого часу Микола Бердяєв, помітивши, що творчість може бути відповіддю як на поклик Бога, так і на поклик сатани. Тобто, далеко не все те, що називає себе літературою, є такою насправді, і далеко не кожен україномовний літератор є справжнім українським письменником. Але чому цього не можуть помітити організатори зустрічей? Чому вони, часто будучи філологами за фахом, не спроможні відзначити і суперечливі, антидуховні, а тому антимистецькі елементи творчості Ю. Андруховича та його однодумців?

Запитання друге. По всій Україні відбуваються політичні, мистецькі, наукові, літературні тощо акції, які, на жаль, інколи нагадують антиукраїнські провокації. Чи є доброю ідеєю ініціювати або підтримувати такого типу провокації? Зокрема ініціювати зустрічі із авторами, антимистецька творчість яких просякнута антилюдяними, антикультурними, антинаціональними ідеями, що явно розпалюють міжнаціональну та міжрелігійну ворожнечу, принижуючи національну гідність українців? Чи варто це робити в українських університетах, тобто у закладах, які, за слушним міркуванням російського філософа Івана Ільїна, повинні бути «школою національної інтелігентності»? До речі, не треба прикриватися тут демократичним плюралізмом. Навряд чи в котромусь з університетів демократичного Ізраїлю вітали б зустріч із автором, який змішує з болотом Мойсея, Теодора Герцля чи, скажімо, Бруно Шульца. Не думаємо, що зустріч, на якій би паплюжили імена Адама Міцкевича чи Юліуша Словацького, викликала б ентузіазм і в якомусь із ВНЗ демократичної євросоюзної Польщі. Свободу думки і свободу антиукраїнської діяльності, очевидно, не варто ототожнювати.

Запитання третє. Чого вартий проголошуваний патріотизм, показна українськість, звання «український інтелігент» людей, які одного разу сидять поважно на якійсь святковій імпрезі, присвяченій, наприклад, Тарасові Шевченку чи Іванові Франку, і гаряче вшановують цих класиків, а в інший день не менш гаряче й захоплено вшановують людей, котрі цих самих класиків, бавлячись, знищують? Як відрізнити національну принциповість від фарисейства «патентованих патріотів» (І. Франко)?

Що ж, досвід переконує, що постмодернізм як новітній ліберальний божок, кумир антикультури має своїх плеканих жерців (літераторів- практиків і творців-теоретиків), які його оберігають, популяризують, підгодовують, а він віддячує їм тим самим: щедрими коштами транснаціональних меценатів. Має він і своїх рабів, які жерцям усіляко служать та догоджають, не сміючи мати власну, незалежну думку про свого бога, завчено-зачаровано повторюють нігілістичні мантри. Має він і своїх жертв (передусім молодь), котрі позбуваються духовності, шукаючи літератури там, де її нема, і з вільних людей перетворюються на мертві душі, на денаціоналізованих маргіналів, на пахолків космополітизму, на тих, що, за Т. Шевченком, «по німецькому показу» «матір забувають». Але постмодерн не може мати нівелюючий вплив на нормальну людину зі сформованою національною ідентичністю, яка точно знає, що антикультура — це протилежність культури, що кумир — не Бог і що будь-які ідоли рано чи пізно падають.


Джерело: http://www.day.kiev.ua
Категорія: Сучасність | Додав: duvnuj (01.04.2008) | Автор: Петро ІВАНІШИН, літературознавець
Переглядів: 1763 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
М о я  т в о р ч і с т ь :
 
BASTA
 
Українська Онлайн Спільнота
 
Д р у з і :  

і н ш і :

Статистика
Copyright MyCorp © 2016