Морок

Я бачив сон, та сном це не було.

Яскраве сонце зникло і зірки

Блукали у всепоглинаючій пітьмі

Без шляху й проблиску, а крижана земля

Крутилась в темряві без місячного сяйва;

Прийшов світанок, та все не настане день,

А люди з жаху свої пристрасті забули

У цій спустошеності; а серця застигли

Вимолюючи лиш для себе світло:

Шукали прихистку у вартових вогнів –

Й престоли, і палаци королів,

І хижі бідняків і всякі інші житла –

Усе пішло в вогонь, він охопив міста

Й зібрались люди круг палаючих осель

Останній погляд кинуть на обличчя.

Щасливий був хто поблизу вулкану жив,

Поряд зі світлом від гірського смолоскипа:

Лиш тінь надії – все чим жив цей світ;

В жахітті люди підпалили ліс –

Та скоро стовбури згорілі розсипались

Із шумом в попіл – і знову морок.

А спалахи слабкі крізь нього пробивались

І падаючи на людські обличчя

Їм надавали вигляд потойбічний.

І дехто долілиць лежав і схлипував

Сховавши очі; а дехто посміхався хижо;

Давкола інші метушились і кидали

Усе майно в вогонь свій поховальний,

Здіймали сповнені безумним жахом очі

На темне небо – світу пелену, і знову

Кидалися з прокляттям долілиць у попіл

І виючи зубами скреготали. А птахи

Із неба з криком падали й в жахітті

Крильми обпеченими билися об землю,

А хижий звір став лагідний та смирний;

Гадюки посплітались у клубки й шипіли

Та не кусалися – їх люди пожирали.

Вже неіснуюча Війна перенаситилась собою;

А за харчі платили кров’ю, і наодинці

Сиділи всі похмуро й черево своє пусте

В жадобі набивали: не залишилось любові;

Одна заполонила землю думка – смерть,

Миттєва та безболісна. А голод

Всіх підряд косив і люди мерли,

Та непоховані валялися кістки і плоть;

Один ходячий мрець жер іншого,

І навіть пси господарів загризли.

Крім одного, що труп господаря беріг

Від птаха, звіра і голодної людини

Допоки їх всіх голод не поглинув,

Чи інший не привабив мрець

Пащеки їх голодні; а сам не їв,

А скиглив жалісно й невпинно завивав;

Та все лизав його холодну руку,

Що не відповідала ласкою – й помер.

Й людей всіх голод покосив, лиш двоє

Із міста величезного живі лишились,

То вороги були, котрі зустрілись

Поблизу вівтаря, котрий навіки гаснув.

Святі там речі купою навалені були

Для ницого ужитку. Вони згорнули

Тремтячи, холодними кістлявими руками

Нікчемний попіл й подихом слабким

В надії на життя роздули іскру

І вогник спалахнув – немов насмішка.

Підвівши очі при слабкому світлі,

Зустрілись поглядами – й скрикнули

Й померли – від взаємної огиди,

Не знаючи хто той, що на чолі його

Диявол викарбував Голод. Світ спорожнів,

Колись могутній й людний – просто брила.

Немає літа, трав, дерев, людей, життя.

Лиш брила смерті – пустого праху хаос.

Застигли ріки і озера й океан,

Й ніщо не ворушилось у глибинах;

На морі гнили трупи кораблів,

Уламки щогл лиш падали у воду,

Без хвилювання поглинала їх безодня –

Померли хвилі і приплив загинув

І їх владика – Місяць в небуття пішов;

Вітри застигли у повітрі мовчазнім

І зникли хмари. Та й морок їх уже